Středoevropský překladatelský tábor

Výsledky 1. ročníku překladatelského tábora (2004)

Oleksa Livínský: Miloš Urban - Paměti poslance parlamentu

Файрабенд залишив мені у спадок не лише крісло у Верхній палаті, - ряд третій, вправо біля проходу, - а й у Комітеті з мандатних питань та депутатської недоторканності; після його смерті ніхто від нас не проявив особливої зацікавленості до його функції, тому й дісталася вона мені. К.М.П.Д.Н. ніколи не мав багато роботи, телерепортери не цікавились його заспаним існуванням. Лише одного разу хтось на Вільній Європі бовкнув, що якби цей комітет само розпустився, ніхто б цього, мабуть, і не помітив. Якщо якийсь депутат сів за кермо напідпитку і його затримала поліція, ми йому нічого не казали. А для чого, власне? Адже не сталося нічого такого, що могло б оминути тебе чи мене. Члени комітету були з різних партій, але завжди домовлялися. „Ми були зразком між партійного консенсусу”, - сказав одного разу старійшина сенату, та ніхто точно не знав, що він мав на увазі.

Одразу після першого засідання, у якому я взяв участь, – а відбувалося воно у кімнаті засідань Соціалів, третій поверх, номер дверей 205, - я мовчки розглядав присутніх, пробував запам’ятати, хто є хто. Мало кого знав особисто, але парламентський суржик не був мені аж так незнайомий. Я саме з’ясував, що слова „муфлони”, „овечки” чи навіть „лохи” означають одне: виборці.

Нас у комітеті було четверо Соціалів. Була тут і четвірка Консервів, Гібридів також був квартет, кожний за свою малесеньку партійку: Християни, Вільні, Справедливі і Мініконсерви. Разом творили коаліцію і постійно сперечалися. Решта двоє були від Коричневих. Невідомо, чи то так насміхалися з комуністів, чи то через те, що у них „червона кров загустіла ще за Сталіна”, - від цього останнього не утримався Бехер.

Засідання комітету було нудним. Члени і їхні заступники про щось сперечались із пані головою, яка невтомно згадувала Конституцію. Всі, окрім мене та мовчазних Гібридів, погоджувались, що Конституція „дуже заідеологізована” і її треба переписати. Пані голова так не вважала. Ця суперечка мене не цікавила, я вдивлявся в обличчя навколо стола. Всі Гібриди мали десь так під сорок, були зі смаком одягнені. Їхня самовпевнена посмішка зникала з обличчя лише тоді, коли треба було щось обговорити з якоюсь Консервою, бо Консерви бачили у Гібридах конкуренцію, яка не має права на існування. Соціали були переважно сіруваті, одягнуті незграбно-елегантно, чоловіки у обов’язковій червоній краватці, з огляду на вік мали стримані амбіції. Самі лише шістдесятники, з яких лише я був винятком (у Сенаті був ще Каліна та Принц, а тут я був один). Коричневі були схожі, як дві краплі води: усі у зім’ятому одязі, у сорочках з підтяжками, або у краватках кольорами від бежевого до зеленого. З принципу ходили удвох, і понад усе нагадували розповсюджувачів часопису „Сторожова Вежа”. Консерви були, навпаки, яскравими та охайними, краватки зазвичай пасували до блакитного і вигляд вони міняли у залежності від того, у чому прийшов на роботу професор Варан (, - так на суржику називали Клауса).

Хто з цих людей був тіньовиком? – запитував я себе, і відчував себе таким собі важливішим, ніж вони, ніби змовник, який завжди більше про щось знає. Очі заблукали до пані голови комітету. Це була саме та жінка! Тепер я її вже знав. Привітала мене на засіданні, але рук ми ще не потиснули – між нами був стіл. Вона мала дивне ім’я. Швидше менш, ніж середньо велика. Надзвичайно гарна, але на подив неприступна, до заціпенілості холодна. Типова Консерва? Можливо, але лише на перший погляд. Той темно-синій костюм, певно, і сіра хустинка на шиї, нібито стюардеса, але якась нервова, ніби знає, що капітанові не можна повністю довіряти. Точно ще не була середнього віку, але молодою я б її не назвав. Майже не посміхалася, у її блідих виразах обличчя ув’язла тінь. Втім, можливо, її лише болів живіт.

„Чи можете мені нагадати те, про що я саме говорила?” – промовила до мене, а я не мав поняття, про що. Очі мала сиві, як попіл. Із трьох метрів, які нас розділяли, вони здавались безбарвними, що на подив гармоніювало з чорним волоссям. Мимоволі я завертів головою. Та сіра хустка на шиї, ті сірі каблучки на ногах. І це чуже ім’я – чорне, як згарище. Як лише воно....?

„Чи можете на мене дивитись, коли я з вами розмовляю?”

Чоловік уліво від мене засміявся. Я не звертав на нього уваги. Десь вдалечінь мені почало прояснюватись її ім’я, прізвище поки що ні. Але обидва звучали екзотично.

Усі навколо стола дивилися на мене і чекали, як я відповім.

Я згадав про якісь наклепи. Хтось зводив їх про неї нещодавно у буфеті. Був то Принц, міністр внутрішніх справ. Удавав свою утаємниченість, коли це казав, але не йшлося про жодну таємницю. Нібито у чомусь вона була замішана, дотепер неясно. Було це давно. Вона працювала у міністерстві охорони здоров’я. У сільськогосподарському колективі десь на заході країни з’явилася свиняча чума, діагноз підтвердили наші та німецькі гігієністи. Видали застереження про можливу епідемію. Аграрне міністерство, мінохорониздоров’я та уряд приймали рішення щодо випадку. Молода прес-секретар – вона – не мала дозволу що-небудь коментувати перед телекамерою. Але коли до неї прийшов телевізійний штаб, сказала, що ризик переносу свинячого мору на людину значний. Ветеринари могли поклястися, але нікому не заявили, що епідемія не загрожує і що прес-секретар або помиляється, або вона істеричка, або тут пахне брудними грошима. Все скінчилося ліквідацією сотень поросят і порожніми полицями у м’ясних крамницях, які нагадували часи черг по м’ясо. Вбиті тварини спалювались у відповідних місцях під охороною поліції. Телебачення тішилось нічними кадрами, у яких небо вилизували високі полум’я, нібито під час побоїща. Невдовзі після цього держава імпортувала нові поросята, усі – з Німеччини, з екологічних свинарників одразу за кордоном. Говорилось про корупцію, але ніхто нікому нічого не довів. Лише прес-секретаря тихенько за годину звільнили зі служб міністерства охорони здоров’я і подали на неї позов до суду. З’ясувалося, що дівчина після втрати матері має слабкі нерви, і їй це зійшло з рук. Через кілька років вона претендувала на депутатське крісло від Консервів, і про цей грішок у минулому зі свинями вже ніхто не згадував.

Я подивився їй у очі. Почав імпровізувати. „Ви казали: Комітет з мандатних питань та депутатської недоторканності переважно:

а) вивчає, чи окремі депутати та їхні наступники були законно обрані, і своє рішення подає на розгляд Верхньої палати;

б) вивчає, чи мандат депутата не втратив повноваження, подає на розгляд голові Верхньої палати схеми ситуацій, коли певна діяльність депутата не відповідає його функції;

в) вияснює, чи є передумови для порушення карної справи проти депутата і чи перевищують вони депутатський імунітет, екстрено проводить необхідне розслідування і подає звіт про його результати Верхній палаті;

г) проводить дисциплінарне розслідування щодо депутата і приймає рішення щодо нього”.

Як бачите, не гаю часу, хоча я лише наступник депутата. Конституцію вивчаю, коли лише маю можливість.

Переклад: Олекса Лівінський <OLivinsky@seznam.cz>

 

Chris Marten: Jaroslav Rudiš - Nebe pod Berlínem

Jaroslav Rudiš: Die Augen voller Schotter

S-Bahnen brausen um den Imbiss am unteren Bahnsteig Friedrichstraße. Menschen drängen über die Treppen nach oben, andere regnen herab und bleiben an den Bahnsteigrändern hängen. Es ist so viel los, dass gar nichts los ist.

Günter isst sein Baguette auf und sagt: „Gleise sind für ne Stadt lebenswichtig. Ich mein nicht nur verkehrsmäßig, also dass de hier nich so ne Staus siehst, sondern vor allem, dass die Gleise die Stadt hier zusammenhalten. Die Gleise ham se auch noch zusammengehalten, als die Menschen versagt ham und se zerfallen ließen.“

Er zerknüllt eine Zigarettenschachtel und reißt das Cellophan von der nächsten:

„Wenn du aufn Plan schaust, was siehste ?“ Er zieht einen Plan des Berliner Verkehrsnetzes aus der Tasche. Dann steckt er sich eine an, nimmt einen langen ersten Zug und lässt sich vom Rauch jedes Lungenkämmerchen einzeln streicheln.

„Na Linien, U-Bahn, S-Bahn“.

Günter lässt den Rauch ausströmen und sagt, dass ich einen guten Blick habe, mir die Linien aber wie Drähte vorstellen soll, vielleicht wie die Bypässe, die Boris Jelzins Herz – kurz vorm Ersticken – am Leben halten und weiterschlagen lassen. Er sagt, wenn es die Linien nicht gäbe, würde die Stadt hier noch mehr auseinanderfallen als sie es in Wirklichkeit tut, würde schon lange nicht mehr atmen. Angeblich hält gerade die U-Bahn Berlin zusammengeschweißt – und entschieden nicht die Leute.

„Die Leute hier ham total versagt. Wenn die Leute sich an die Gleise gehalten hätten, hätt es zu den unglücklichen Ereignissen des letzten Jahrhunderts gar nicht erst kommen müssen“.

Als sie ES nämlich 61 zu bauen anfingen – die Mauer bezeichnet Günter immer nur als ES nie als Mauer – also als sie ES zu bauen anfingen, haben sie gleich die U- und S-Bahnlinien durchgeschnitten, weil das die Adern der Stadt sind. Günter erinnert sich, wie sie auf den Bahnsteigen Maschinengewehrposten aufstellten, die Geleise rausrissen, die Eingänge zumauerten und anfingen Beton zu mischen.

„Die ham kein normalen Beton gemischt, sonen aus dem se die Plattenbauten gemeißelt ham, sondern anständigen Kriegs- und Bunkerbeton. Auf sonen Bunker wirfste aus fünf Kilometer Entfernung ne Fünfhundertkilobombe, und was passiert ? Nix. Unten staubts ihnen n bisschen inn Kafe“, erklärt Günter, was ihm sein Kousin, der Betonierer, erzählt hat, den sie vom Häuserbau im Osten zum Bau von DEM DA abkommandiert hatten.

Eine S-Bahn- und zwei U-Bahnlinien führten vom Westen her unter Straßen durch, die im Osten lagen. Und Tag und Nacht hämmerten die Züge ihren donnernden, unterirdischen Blues in die Tummelmauern, den oben jeder hörte, ohne nachschauen zu können, wer ihn spielt.

Günter nimmt einen Schluck und sagt, dass es unter der Stadt haufenweise Geheimgänge gibt, Tunnelanfänge, halbzerfallene Bunker und Löcher, von denen seit 50, 60, 70 Jahren keiner weiß, sogar das, was da drinnen vor sich geht, weiß keiner, und es scheint, dass es auch keiner wissen will.

Die Züge brausen an unserem Imbiss vorbei. Menschen drängen über die Treppen nach oben und andere fallen herab. Hagen stellt sich an unseren Tisch, noch so ein etwas älterer, bierbäuchiger Zugführer, S-Bahn aber. Um uns herum ist so viel los, dass gar nichts los ist. Der Schaffner ruft aus, dass der Zug nach Bernau drei Minuten Verspätung hat.

Günter erzählt davon, wie zum Beispiel unter Kreuzberg ein 400 Meter langer Tunnel vor sich hinschläft. Er ist nicht tot, nur blind, und wartet darauf, wer ihn weckt. Er liegt unterm Oranienplatz, weil dort mal ein Bahnhof entstehen sollte. Der entstand zwar auch, aber niemand fährt von hier ab oder kommt hier an.

„Hast de gehört, dass sich den son Türke als Gemüselager mieten wollte ? Aber der kam ganz schnell rückwärts wieder raus, weil da angeblich sone Stille herrscht, die einn so erschüttert, dass de da Sachen hörst, die de normal nich hörst. Und keiner wollte da arbeiten, kein Türke und nicht mal n Pole, und Polen nehmen sonst jede Arbeit, alle hatten Schiss, weil nämlich gemunkelt wurde, dass da entstellte Opfer der Phosphorbomben eingemauert sind, der Bomben, die die Amis eine nach der andern auf Kreuzberg geworfen ham“, erklärt Hagen.

Er erzählt mir, dass sich ein paar Jungs von ihnen fürchteten, wenn sie unter Ostberlin durch über die abgeriegelten Bahnhöfe fuhren. Hagen spricht von den ostdeutschen Grenzern auf den Bahnsteigen, die meistens nicht zu sehen waren, nur manchmal ein Schatten mit orangem Punkt von der Zigarette in der Hand. Fühlen konnte man sie aber immer. Sie passten auf, dass niemand durch den Tunnel in den Westen kam. Sie passten auch aufeinander auf, damit nicht einer auf nen Zug aufsprang, der zufällig hielt, was zwar unerwünscht war, aber manchmal kam es vor, dass das Signal auf rot stand.

„Einmal is mir am Potsdamer Platz n alter schwerhöriger Opa ausgestiegen. Ich hab überhaupt keine Ahnung, wie der die Tür aufgekriegt hat, aber er is ausgestiegen. Die Bullen waren gleich bereit, Maschinenpistolen entsichert. Und der lief übern Bahnsteig, und wie er so lief, hinterließ er im Staub Spuren wie Neil Armstrong aufm Mond...“

Hagen neigt den Kopf, nimmt einen Schluck Bier und schaut durchs Fenster auf das Gleis, wo der Zug nach Buch gehalten hat. Menschen drängen sich über die Stufen nach oben.

„Da hab ich zum Beispiel morgens nen Zug voller aufgetakelter Mädels irgendwoher von Frohnau nach Schöneberg gefahrn und gleich drauf von Schöneberg nach Frohnau nen Zug mit anderen aber immer noch toll geschminkten Schulmädels ausm Westen, unds sah fast so aus, dass die Jungs mit den Maschinenpistolen in dem Augenblick nur wegen denen auf den Bahnsteigen rumspaziert sind, als ob sie auf irgendner Nobel-Meile marschieren würden, die nur zufällig gerade nich am Kudamm liegt, sondern am Bahnhof Potsdamer-Platz, den Zivilisten 30 Jahre nicht betreten ham, abgesehn mal von dem schwerhörigen Opa.

Sah fast so aus als hätten die Jungs keinen höheren Auftrag als sich vor den Mädels zu produzieren. Und die warn so frech, ich mein die Mädels, dass sie ihnen ausm Fenster Zeitschriften zuwarfen, Reklame-Flyer ausm KaDe We, um sie wütend zu machen, oder leere Cola-Dosen, um ihnen zu zeigen, um was sie im Osten komm, und auf die Scheiben ham se mit Kaugummi Zettelchen mit so Aufschriften wie „Ich liebe dein Schießeisen“ geklebt, dazu gabs dann noch Küsschen, und als mal viele Putzen krank warn, musst ich im Depo den roten Lippenstift von den Scheiben wischen und das geht verdammt schwer, da musste Chemikalien nehmn. Also machts gut, Jungs...“

(Nach: Jaroslav Rudiš: Nebe pod Berlínem, Praha ²2003, 62-64)

Chris Marten <hrochlik@seznam.cz>

 

 

Karolina Majchrzak: Karel Kuna - Zdravíčko

Zdrówko

Nogi skrzypiąc po zaśnieżonym trawniku zaniosły mnie przed wytęsknioną gospodę.

Znalezienie przytulnego miejsca w ten mroźny przedświąteczny czas graniczy z cudem - zwłaszcza kiedy weźmiemy pod uwagę szereg niepowodzeń związanych z poszukiwaniem knajp w Boże Narodzenie. Posiedziałem tam, nie wiem, jak długo, lecz w końcu trzeba było odejść. Z niewysłowionym smutkiem opuszczałem to obite drewnem pomieszczenie, do którego przez małe okienka wnikało światło przyulicznej latarni wzmocnione iskrzeniem się świeżo spadłego śniegu. Ciężko opisać wysiłek z jakim żegnałem pełne kufle piwa, kieliszeczki fernetu i wszystkie te psotne istoty zamieszkujące świat pod barem.

Chciałem godnie zakończyć ten świąteczny czas, dlatego życzyłem barmanowi Wesołych Świąt. Mocno ścisnął mi dłoń i bardzo oficjalnie życzył tego samego. Wesołych Świąt, a przede wszystkim zdrówka...

Niejeden raz słyszałem, jak ktoś komuś życzył zdrówka, ale byłem na to głuchy. Nagle mnie olśniło. Zrozumiałem, że to słowo oznacza coś zupełnie innego niż zwyczajne zdrowie. Z wdzięcznością rozejrzałem się po sali i ujrzałem rumowych piratów przy jednym stole, piwnych harcerzy zasłoniętych kłębami dymu przy drugim, dwie dziewczyny tak piękne, jak tylko mogą być dziewczęta w karczmie. O zdrowie niech się troszczą sportowcy w świecących kombinezonach i ci, co szczerzą sztuczne zęby. Zdrowe są modelki paplające nad talerzem warzyw i spoceni biznesmeni w fittnes klubach. Nie potrzeba wielkiej inteligencji, by zrozumieć, że nie o to tu chodzi. Takie zdrowie należy omijać z daleka. Witaminowe preparaty niech piją ci, co lubią szukać zaczepki. Naszym marzeniem jest zdrówko przytulne jak ta knajpeczka. Nie kuśmy choroby, ale też nie przestańmy żyć ze strachu przed nią. Nie pozwólmy, żeby AIDS zniszczyła miłość, a kleszcze przeszkodziły w wycieczkach.

- Zdrówka przede wszystkim, moi drodzy- odpowiedziałem z przejęciem- Chodzi o to, żebyśmy nie byli chorzy, ale, na litość boską, aż tak z tym zdrowiem nie przesadzajmy!

Karolina Majchrzak <exmiszka@centrum.cz>